Те, що я звик називати гирлом, у Стамбулі зветься Мармуровим морем. Там дійсно береги розходяться дуже широко, але, як на мене, в морі води має бути значно більше. За усіма правилами острівці мали з’явитися з-за обрію, але цього разу з щогли ніхто не заволав "земля!!!" Просто, по-буденному, крізь мокрі, запітнілі віконця, крізь стіну дощу та клапті туману, раптом визирнв порослий густим лісом архіпелаг, на невеличких пристанях якого нас чекали майбутні пасажири.
Острови більше нагадували південну Європу, а не Туреччину. Невеличкі селища коло води мали виключно європейську забудову. Майже всі будиночки являли собою тимчасово пустуючи дачі, що попритулювалися одна до одної на схилах гори, яка, власне, й була островом.
Наша зупинка була на останньому з островів. Куди йшли кораблі далі – невідомо, адже там були лише море та вітер.
Проходимо браму, опиняємось на вулиці, де нас починають благати завітати до якихось ресторанчиків. Як тут дивно: по вулицях бігають коти, собаки, відповідно, сидять на дахах. Замість автомобілів їздять кінні "тарабайки". З машин ми тут бачили лише "швидку" та прикордонників. Блукаючи вуличками, проходимо повз католицький храм. Потім знаходимо шлях, що веде вгору. Вже потім ми второпали, що туди ведуть всі доріжки, треба тільки по них із натхненням покружляти. Вже в лісі, коло стародавнього цвинтаря цікавимось у інтелегентного дядечка, чи далеко ще до монастиря Святого Георгія, на що нам відповіли, що має бути десь близько одного кілометра. Згодом з’ясувалося, що було мінімум три. Якось нам навіть здалося, що ми схибили та проминули потрібне відгалуження від основної дороги. По ліву руку ми залишили якийсь велетенський дерев’яний будинок з повибиваними вікнами та відірваними дверима. У всій споруді не було жодної вертикальної стіни, здавалося, ніби її хотіли видерти з землі, та фундамент виявився надто міцний. З-за паркану вискочив дебелий собака, але пізнавши "своїх", повернувся до своїх обов’язків. Серед мокрих дерев примарами рухалися білі та сиві коні, викликаючи з пам’яті мультипликаційний персонаж "лошадка", яку побачив їжачок у тумані. Коней ніхто не пас, вони ходили й скубли траву, кущі та одне одного.
У долині між двох гір – майданчик з покинутим возом, одне з коліс якого, лежить посеред дороги. Трохи нижче майданчика – ще одне селище, трохи менше за те, до якого ми припливли. Десь на горі – щогли якихось антен. До них веде викладена півколами бруківка. Без передиху майже бігом направляємося туди, бо іншого напрямку просто не існує. З хащів вистрибує сірий кіт та біжить за нами, не відстаючи, майже всю дорогу наверх. Не наважуся сказати, яку відстань ми подолали, крокуючи по бруківці, можу лише зауважити, що не варто її називати простою прогулянкою. Невеличка доріжка до згаданих антен занурюється у хащі праворуч, але нам потрібно пройти прямо менше ста метрів і ми, нарешті, на вершині.
Неймовірно швидко спливає час. А жаль – у цьому прадавньому унікальному місці хочеться бути й бути... Такого ніколи не відчуєш не побувавши тут, на цій вершині біля маленького православного монастиря, у оточенні скель, порослих південним сосновим лісом. Дивно, але тут, на самому вершечку, вітру нема. Десь подівся дощ, хоча біля підніжжя гір він не вщухав...
Полная версия + фотографии:
http://www.wtg.kiev.ua/ru/countries/turkey/neareasteurope.html